«Зґвалтування я б не пережила»: що відбувалося з Наталею з Маріуполя в полоні та чому вона відмовилася від обміну

Військовослужбовиця ЗСУ Наталя М. у 2022 році намагалася вийти з оточення до своєї частини, але потрапила в полон до росіян. Переживши Оленівку і Таганрог, жінка відмовилася від обміну і повернулася до рідного Маріуполя. Чому вона обрала такий шлях і чи вважає себе зрадницею — Наталя розповіла в ексклюзивному інтерв'ю.

«Чим я гірша за чоловіків?»

Наталя М. — випускниця Маріупольського гуманітарного університету, здобула вищу освіту за спеціальністю «Документознавство». Зараз їй 34 роки. Народилася і виросла вона в Маріуполі. Захоплювалася музикою та танцями, але у 2021 році підписала контракт із ЗСУ.

«Моя мотивація? Я людина з вищою освітою і не хотіла «горбатиться» на роботі за 5 тис. грн. Мій дід був військовим із блискучою кар'єрою, і я подумала одного разу, що теж так зможу. А чим я гірша за чоловіків? У деяких моментах навіть краща», — впевнена Наталя.

Свою службу вона розпочала в 56-ій Маріупольській мотопіхотній бригаді на посаді діловода.

«Робота така — що потрібно офіцерам "хвости заносити". Документацією ніхто займатися не любить і не хоче. По суті, посада офіцерська, а платять як солдату», — розповідає Наталя, але додає, що загалом була задоволена графіком і колективом.

Однак були й негативні моменти. Один майор, який був набагато старший за віком, став наполегливо домагатися її прихильності (на той час Наталя була незаміжня). Відмови дратували начальника і через це стосунки з ним були зіпсовані.

«Він говорив, що у жінки-військовослужбовця чоловік теж має бути військовослужбовець. Я йому сказала: «На себе чи що натякаєте?» Мені такого не треба. Ти дивись, карга стара, що придумала», — каже Наталя.

Свою роботу, запевняє Наталя, виконувала відповідально, перебуваючи практично постійно в пункті постійної дислокації 56-ї бригади ЗСУ в Кальміуському районі міста. На момент початку повномасштабного вторгнення, практично весь склад бригади був на бойових позиціях у районі Пісок.

«Один товариш по службі повісився, а дівчині — знесло осколком пів голови»

Ранок 24 лютого 2022 для Наталія М. почалося із дзвінка. О 5:00 їй зателефонував начальник штабу і сказав, що треба прибути до розташування. Наталя взяла таксі та поїхала, розуміючи, що почалася повномасштабна війна. У розташуванні було зібрано сумку Наталю і з речами першої необхідності вона перемістилася на ЗШ №20, де розташовувався один із командних пунктів.

Бойові дії в місті ставали з кожним днем все інтенсивнішими і 3 березня залишки бригади відтягнулися до заводів ім. Ілліча. Рідні та чоловік Наталії в цей час перебували у селищі Мирне, що неподалік заводу. Побачитися з ними не було можливості, і вона дуже переживала.

Жах, що твориться навколо, підживлював песимізм. Наталя зізнається, що періодично їй здавалося, що вже нікого з близьких немає в живих, але дуже хотілося вірити, що все буде добре. Наталія знаходилася у бункері в районі КП №3. Неподалік були цивільні, які також ховалися на території комбінату.

«9 березня був жахливий день. Один товариш по службі повісився прямо на заводі, а одній дівчині знесло осколком півголови. Це все сталося одного дня», — каже вона.

Наталя каже, що зберігати холоднокровність допомагали прості буденні справи — виконувати рутинні службові завдання, отримані на щоденній нараді, готувати їжу, стежити за особистою гігієною, прати і сушити речі. Незважаючи на кошмар, що панує навколо, — це давало відчуття стабільності. Однак далеко не всі військовослужбовці чесно виконували свої обов'язки.

«Почалася така, що кухарі почали ховати продукти. Одна з них торгувала їжею. Ми сиділи напівголодні, а пацани — розвідники приходили з позицій, і їм взагалі не було жерти. До побачення, гуси», — розповідає вона.

Чутки про підкріплення, яке «пробиває коридор» на Маріуполь і організовує деблокаду з кожним днем все більше нагадували несмішний жарт. Гарнізон танув на очах.

Наталя розповідає, що завжди відповідально виконувала усі доручення, але 6 квітня відмовилася виконувати наказ переміститись на завод «Азовсталь», бо вважала цю ідею провальною.

«Я намагалася не падати духом. Навіть фарбувала нігті та волосся у бункері. Одна товариша по службі ходила вічно в шапці і казала, що помиється вже вдома. Я ще так посміялася і подумала: Коли ж це буде? Як відчувала, що не скоро», — згадує Наталя.

Після невдалих спроб прориву у напрямку Запоріжжя залишки гарнізону були змушені здатися в полон. Проте Наталя була серед тих, хто спробував перехитрити обставини. З невеликою групою людей вона зняла камуфляж і вирішила виходити із заводу самостійно.

План був простий — прикидається громадянськими, що заблукали, і виїхати в бік Дніпропетровської області, а потім знайти свою бригаду. Однак цьому не судилося статися. У результаті всі опинилися в руках окупантів. Когось видала білизна з емблемою ЗСУ, когось татуювання.

У результаті Наталя залишилася одна з одним із бійців своєї бригади. Вони розробили легенду, що вони одружена пара і їдуть до родичів. Але на одному з блокпостів у Кам'янську (селище в районі Маріуполя) їхній автомобіль обшукали і під сидінням знайшли армійську шапку та один патрон. Так для Наталії почався час у полоні.

«Побої — ще пів біди, але зґвалтування я б не пережила»

Після арешту Наталю одразу тримали добу в погребі з іншими жінками. Одразу почали кричати, погрожувати. Але згодом ставлення трохи поліпшилось — полоненим принесли їжу: гречану кашу з тушонкою і навіть шоколадні цукерки. Потім їх перевезли в ангари селища Сартана, де теж добре годували і поводилися гуманно. Далі Наталю чекала коротка ізоляція в ДІЗО колонії в Оленівці, а потім — етап у СІЗО в Таганрозі.

«Таганрог. Я ненавиджу це місце. Якби можна було, я б облила його бензином і підпалила. Гірше, ніж там, мені не було ніколи», — розповідає Наталя.

Вона говорить, що в Оленівці панувала повна антисанітарія і голод, а в Таганрозі — голод, ізоляція в камерах і фізичні страждання.

«Спочатку просто били в коридорі. Потім сказали, що по такому красивому обличчю шкода бити. Мені зав'язували очі рушником і просили співати. Працівники сказали: “Співай «Червону руту», інакше ми тебе вб’ємо”. Я відповіла, що це пісня українською мовою, і за неї мене точно вб’ють. “Ну, пісня все одно красива”, — відповіли вони й засміялись», — розповідає Наталя.

Вона каже, що одного разу оперативник СІЗО хотів її зґвалтувати, але, на подив, заступився чеченець зі спецназу.

«Побої — ще пів біди, але зґвалтування я б не пережила. Вони думають: якщо красива, то можна “пристроїтися”, і я ще буду рада. Але ні. Я б точно щось із собою зробила або збожеволіла», — каже вона.

Потім режим утримання трохи пом’якшився. Бити стали не так часто і дозволяли співати будь-які пісні.

«Я їм співала пісню “Арії” “Бруд”. Там є рядки: “Який бруд, яка влада”. З натяком на них. Я ж виразка. Є виразка сибірська, а я — виразка маріупольська», — каже Наталя.

Маріупольчанка каже, що саме там вирішила написати відмову від обміну й повернутись у рідне місто, бо думала, що вся її родина знаходиться там, і хотіла якнайшвидше возз'єднатися з ними. Тому зрадницею себе не вважає.

Через умови утримання і постійний стрес у Наталі з’явився псоріаз і почали випадати зуби. Однак після Таганрога її чекав новий етап у Валуйки, що в Бєлгородській області.

Там для українських жінок-військовополонених виділили окремий корпус, де ставлення було більш лояльним. Після кількох місяців у Валуйках Наталю знову перевели в Таганрог, потім знову в Оленівку.

У тюремних камерах вона намагалася зберігати оптимізм і жартувати.

«На мій день народження нам принесли хімічний кисіль на обід. Я говорила дівчатам, що це рожеве вино. Ми сміялись. А я така: мені погано — а я сміюся», — каже вона.

У 2023 році в Оленівці з нею стався такий випадок. П’яний начальник зміни викликав її і співкамерницю з камери після відбою. Почав пропонувати алкоголь, розповідати про стосунки з дружиною та коханкою, і натякати, що «за обопільною згодою з полоненими — це не буде зґвалтуванням». Дівчата вирішили посміхатися, м’яко відмовлятися, але скористатися ситуацією. Вони вмовили співробітника колонії дозволити їм зателефонувати рідним. З того дзвінка Наталя дізналася страшну новину — її чоловік Михайло (ім’я змінене) помер, не дочекавшись її з полону.

«Сказали, що цей високий, широкоплечий чоловік просто висох. Він захворів, постійно питав про мене і плакав», — розповідає вона.

Наталя каже, що втратила в полоні здоров’я, а додатковий стрес тільки погіршив її стан.

Після Оленівки Наталю з іншими 30 жінками етапували в колонію в Маріуполі, що в селищі Мирний. Це місце вона не інакше як «Гадюшник» не називає.

«Іноді ми “перетинались” із зечками. Ми були не в найкращому вигляді — але вони просто жах. Обличчя, що пропиті роками, провалені носи. Вони нас називали “Богинями”. Бувало, ми маршируємо в їдальню, а вони зі свого барака кричать: “Богині! Богині йдуть!”. Та які ми “богині”, від нас узагалі тоді майже нічого не залишилось», — ділиться спогадами Наталя.

«Мене багато хто не зрозуміє — це їхні проблеми»

З маріупольської колонії троє жінок поїхали на обмін, а всіх інших, хто відмовився, стали випускати невеликими групами. Наталю відпустили 22 липня 2023 року.

За воротами колонії її зустріла тільки сім'я покійного чоловіка, тому що мама і сестра поїхали в Ірландію. Насамперед Наталя попросила поїхати на могилу до чоловіка.

«Потім мене забрала до себе свекруха. Мене посадили за стіл, нагодували й напоїли. Кілька днів відлежувалася, приходила до тями», — розповідає Наталя.

Вона каже, що на виході з колонії їй вручили тільки «Постанову про звільнення» і документ, який запевняє, що проти неї немає кримінальних переслідувань на території РФ. Це означало, що всі інші документи вона повинна була робити самостійно і головне — домогтися того, щоб російська влада її житло не внесла до списку «безхазяйного».

«Я зайшла у свою квартиру і побачила, що вкрадено бойлер і пральну машинку. Її забрав сусід зверху. Прийшла забирати своє, все за фактом, а у відповідь почула: «Укропша!», «Азовка!», — каже Наталя.

Батьківський будинок, який постраждав після «прильоту», довелося відновлювати своїми руками.

З пошуком роботи були труднощі. У Маріуполі це зробити не просто. Спочатку вона попрацювала в Урзуфі офіціанткою, потім у будівельному бізнесі. Зараз Наталя працює продавцем у парфумерному магазині в районі Центрального ринку і каже, що представники кавказьких народів, які заселили Маріуполь, обіймають керівні посади і часто обманюють місцевих найманих працівників.

До своєї персони підвищеної уваги, переслідувань чи цькування Наталя не відчуває. За її словами, вона не одна така, хто служив у ЗСУ, пройшов через полон, а зараз знов мешкає в Маріуполі. Тому найчастіше зустрічає стосовно себе або байдужість, або співчуття.

«Зараз живу сама. Отримую середню по місту зарплату. Як раніше — вже не буде, а як зараз — не влаштовує», — каже Наталя.

Нещодавно вона їздила до родичів в Ірландію і планує переїхати туди на ПМП, після того, як розв'яже всі юридичні моменти з житлом на окупованій території, тому що хоче продати його і виїхати.

«Адже я тут нічого нікому дарувати не збираюся», — запевняє вона.

Наталя каже, що Маріуполь — завжди буде її малою Батьківщиною, їй прикро за його долю, але жити тут вона не збирається. Про свій вибір щодо відмови від обміну вона не шкодує, бо на той момент це здавалося найкращим рішенням, адже вона вірила, що рідні залишилися і чекають на неї вдома. Як би вчинила, якби мала актуальну інформацію — не знає. Адже в СІЗО раніше підписала папір про відмову від обміну.

«Можливо, мене багато хто не зрозуміє — але це їхні проблеми», — каже Наталя.